ТЕХНОЛОГІЇ

Раніше здавалося, що таке можуть собі дозволити тільки власники розкішних багатомільйонних вілл. Сьогодні ж усе набагато доступніше.
Вірус "Bad rabbit", що цього тижня атакував сайти Міністерства інфраструктури, київського метрополітену та аеропорту Одеси, заблокувавши їхню роботу, також використовував при підборі па

Українське підпілля на Донбасі

13.11.2017 15:10
Українське підпілля на Донбасі
Ті патріоти, які залишилися там, вірять -- наші скоро прийдуть. Телефонна розмова з мамою, яка опинилася по той бік фронту
 
Я там -- у чорному списку. Так, три з половиною роки тому в мій дім прийшла біда. 11 травня 2014 року відбулося "народне волевиявлення" -- так званий референдум у "ЛНР" і "ДНР", що зачинив мені двері у рідний дім.
 
Квітень 2014-го. Ми з мамою їдемо електричкою Луганськ -- Донецьк. Я народився і виріс у містечку Кадіївка, що на Луганщині. Але вже рік живу і навчаюсь в університеті Львова. Мама нахиляється до мене і тихо каже, що на нас кидають косі погляди інші пасажири. "Це через твою синьо-жовту стрічку і твою українську мову... Може, не варто привертати до себе зайву увагу і дражнити гусаків? -- шепоче вона. -- Краще зніми це від біди подалі. Ти ж відчуваєш, пахне війною..."
 
Мовчки хитаю головою. Але коли з вікна поїзда бачу на пероні Донецького вокзалу натовп людей у камуфляжі з георгіївськими стрічками та зброєю, все ж дозволяю мамі зняти мою синьо-жовту стрічку й заховати у кишеню. Вона полегшено зітхає: "Дзвони мені..."
 
Я ще не знав, що тоді на своїй рідній землі був востаннє. І що наше спілкування з мамою справді обмежиться довгими телефонними розмовами...
 
Травень 2014-го.
 
"Я на той їхній референдум не пішла, -- каже мама. -- Це просто цирк якийсь! Знаєш, що зробила Віра Павлівна, твоя  вчителька української мови? Вона вписала в бюлетень свого кота! Так і написала -- Барсик Барсикович, щоби показати весь абсурд ситуації. А внизу великими буквами приписала непристойний вислів -- послала їх усіх... І що ти думаєш? Той "бюлетень" зарахували, Барсик висловив свою волю!
 
Це все в голові не вкладається: виборчі списки ніхто не перевіряв, можна було голосувати за сусідів. А найсмішніше, що вони навіть скриньок своїх не мали, тому використовували українські. Затирали тризуби, а де не вдавалося -- просто скотчем заклеювали зображення.
 
Люди збирались на мiтинг у день "референдуму" з лозунгами "Ми -- за Україну!" Та останньої митi вирiшили, що жодних акцiй не буде. Мовляв, контролювати агресiю iдiотiв неможливо, а навiщо нам, щоб кров пролилася. Ось ми i не вийшли. Ти там як, сину? Що нового в тебе?"
 
...Я розповiдаю їй про свої новини. А сам думаю про те, що коїться у моєму рiдному мiстечку. Чомусь спадають на думку слова Мао Цзедуна, що "гвинтiвка робить владу". На мiсцевих сайтах пишуть, що за "ДНР" i "ЛНР" проголосували 96% населення, а явка на "референдум" сягнула 75%. Менi з того смiшно, бо бути цього не може. Немає у нашому краї стiльки неадекватних людей. Хто нинi в нас пiдтримує цей бандитський уряд? Мiсцевi гопники, наркомани, алкашi, колишнi злочинцi. Ну i ще деякi пенсiонери. Першi отримали зброю i вiдчули владу. Другi просто хотiли бiльших пенсiй -- як у Росiї. А такi, як моя мама, опинилися в заручниках...
 
Червень 2014-го:
 
-- Тепер я знаю, що в життi можливо все, -- сумно каже мама. -- А пiсля перших "градiв" i волання сирен уже взагалi нiчого не боїшся. Знаєш, куди бойовики завезли свою технiку i стрiляли "градами" по наших? Майже пiд стiни районної лiкарнi. А ще тi тварюки викрали нашого головного лiкаря i вивезли в мiшку до Слов'янська. Вимагали за нього викуп -- двi тисячi доларiв. Вiн тепер у Херсонську область виїхав. 
 
-- Мамо, виїдьте i ви з бабусею, -- прошу я. 
 
-- Вона слабка, ти ж знаєш, i тинятися з нею по чужих кутках... Чи витримає? Та й не треба менi нiкуди їхати -- нашi скоро прийдуть, я знаю. Ну не може ця влада втриматись надовго, це ж абсурд!
 
Тодi я ще не знав, що через три роки в нас буде понад 1,5 мiльйона тих, хто виїхав з окупованої територiї, а повернутися не змiг. I що до мого мiста нашi не дiйдуть...
 
Липень 2014-го:
 
-- Не приїжджай додому, навiть не думай! -- мама схвильовано кричить у слухавку. -- Вони знають, що ти був на Майданi. А здогадайся, хто занiс тебе в чорний список? Твiй хрещений тато! 
 
... Зв'язок переривається. А в моїх скронях пульсує кров, i я думаю тiльки про те, щоб одного дня тi виродки не прийшли по маму. 
 
Серпень 2014-го:
 
-- Ледве додзвонилася до тебе, зв'язку майже немає. У нас тут банда Мозгового тепер заправляє. Комендантську годину ввели, пiсля десятої вечора на вулицю не вийдеш. Ми просто у вiдчаї з бабусею. Що ти кажеш? Утiкати? А житло за якi грошi винайняти? I куди? Кому ми потрiбнi?
 
-- А як же евакуацiя?
 
-- Та немає нiякої евакуацiї. Хто як може, так i втiкає. А хто нi... Але не хвилюйся, все буде добре.
 
...Я мовчу. Чи справдi буде?
 
Сiчень 2015-го:
 
-- Привiт, сину. У нас Новий рiк був при свiчках -- свiтла вже декiлька тижнiв немає, батареї не грiють. Знайшла трохи цукерок до святкового столу, ще зi старих залишкiв. Тепер це страшенний дефiцит. Нiчого не купиш -- мародери все повиносили. У нас на все мiсто навiть жодного банкомата немає, вiриш?
 
Жовтень 2015-го:
 
-- Я вчора воду з криницi несла. Та не хвилюйся, це не вперше -- ми тут уже звикли, що води немає. Так от, якийсь чоловiк допомiг вiдра донести. I так обережно питає мене: "Як вам нове життя? Що думаєте?" Своїм виявився. Знаєш, з годину iз ним говорили, все згадували минуле. Наче трохи легше стало на душi... У нас тепер люди взагалi мiж собою мало спiлкуються, особливо на тему полiтики. Ключове завдання -- вижити.
 
Березень 2016-го:
 
-- Я чомусь пригадала той день, коли ми їхали з тобою в електричцi. За твiй залiзничний квиток, за студентською пiльгою, заплатили 7 гривень. А знаєш, скiльки тепер коштує добратися з нашої Кадiївки до України через лiнiю розмежування? Мiнiмум 350 гривень.
 
Знаєш, що таке "пенсiйний туризм"? Це коли людина їде по пенсiю на пiдконтрольну Українi територiю i скуповується для себе та для знайомих. Люди стоять з ранку до ночi в чергах бiля Ощадбанку. Їжа, лiки -- все тягнуть додому з України. У нас же цiни -- космiчнi. Українських продуктiв майже нема, а росiйськi їсти неможливо. Та їхня "Кубанська" олiя якоюсь нафтою тхне. Пачка масла коштує, на українськi грошi, 40 гривень, а на  смак -- справжнiсiнький тобi маргарин. Свинину вже давно не купую, бо коштує  170 гривень за кiло.
 
А найгiрше з медикаментами. У лiкарню, де я колись працювала, позавозили протермiнованi препарати, двоє пацiєнтiв ледь не померли вiд них. В аптецi пачка анальгiну 60 гривень коштує. На iмпортнi лiки навiть дивитись боюся -- вони вчетверо дорожчi, нiж в Українi.
 
Серпень 2017-го:
 
-- Немає зла, щоб на добре не вийшло, -- моя мама вмiє бути оптимiстом навiть у найважчi часи! -- У нас тепер що не мешканець -- то український патрiот. Люди порiвнюють, як було i як стало, та й роблять висновки. Чим та нова влада думає: тридцять шахт затопили, навiть тi, що по сто рокiв працювали. У Чистяково, де твiй дiд працював, iз шахти все обладнання вивезли i на брухт здали. На завод "Хiткарбон" вони взагалi посеред дня увiрвались, людей поклали на пiдлогу i стали виносити комп'ютери, верстати та сейфи з грiшми...
 
А говорити про це не можна. Нiчого не можна. Сергiя, сина тiтки Валi, посадили на двадцять рокiв за те, що вiн читав українськi сайти. А пацану ж лише сiмнадцять... Тепер у Луганську, в тюрмi. Чи вийде звiдти живим?..
 
Листопад 2017-го
 
-- Добре, що хоч у тебе все гаразд. Вчишся i працюєш. Ти в мене молодець, -- радiє мама. 
 
-- Так, мамо, у мене все гаразд, -- вiдповiдаю я.
 
...I мовчу про те, що за цей час тричi змiнював житло i чотири рази -- роботу. У сiмнадцять менi довелося стати дорослим i покладатися лише на власнi сили. 
 
Я мовчу про те, що, здобувши вищу освiту у Львовi, планував повернутися додому, щоби працювати i жити поруч iз батьками. Це страшно, коли тебе викидають з рiдного дому. Це боляче, коли живеш з вiдчуттям, що його дверi зачиненi для тебе. I, найiмовiрнiше, -- назавжди.
 
Я не кажу мамi про те приниження, яке вiдчуваю щоразу в банку чи державнiй установi, коли службовець бере в руки мiй паспорт i -- мов гостре жало -- довiдку внутрiшньо-перемiщеної особи. Цей документ чомусь дiє, мов червона шмата, на кожного другого чиновника: вiн починає кудись дзвонити, щось уточнювати...
 
"Зрадник", -- читаю я в його очах. Хоча, можливо, вiн так i не вважає. Це просто його робота: пiдозрювати всiх i кожного, а таких, як я, -- особливо. У такi моменти я думаю, що, ставши персоною нон грата на своїй малiй батькiвщинi, я назавжди залишусь чужинцем i громадянином другого гатунку в неокупованiй Українi.
 
Я не кажу мамi, що часто думаю про мою кицьку Пiкселiну, яка втекла, злякавшись звукiв канонади, i не повернулась. Колись, можливо, я заведу собi iншу. Але Пiкселiна була найкращою кицькою у свiтi.
 
Якщо б мене запитали, за чим сумую найбiльше, то скажу вiдверто: навiть не так за домом, як за степом. Коли видно всi зорi, гуде в далечинi завод, i поруч -- цвiркуни. Бо тут, де я живу тепер, переважно лiси...
 
Максим ЛУГАНЧАНИН, Експрес

 

Цікаво? Поділіться з друзями в соціальних мережах:

Y

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть Сtrl + Enter

Реклама


Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише з активним гіперпосиланням на http://www.expres.ua

© ТзОВ "Редакційні системи"

Система Orphus

Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її мишкою і натисніть
Сtrl + Enter