Експрес онлайн

Пошук

ТЕХНОЛОГІЇ

Хоча молодь дедалі більше обирає Instagram, загалом йому все ще далеко до Facebook, пише
Команда американських дослідників навчила штучний інтелект розпізнавати фото, які були модифіковані в графічних редакторах.

Українське серце Донбасу

02.07.2018 11:00
Українське серце Донбасу
"Спілкуються лише українською? Ходять у вишиванках? Справді?" — перепитувала я, коли подруга розповідала про рідне село на Донбасі — Олександро-Калинове.
 
Воно біля самісінького лігва окупантів. Невже під пильним оком ворога тут справді живуть такі сміливі українці?
 
...До Олександро-Калинового вирушаю з Костянтинівки, звідти туди —  близько 15 кілометрів. Дорогою до села —  блокпост. Українські військові перевіряють лише чоловіків: оглядають документи, з'ясовують мету поїздки, запитують, коли назад. 
 
На зупинці у селі мене зустрічає намальований козак Мамай! "Правда, гарно? —  питає місцевий дідусь. —  Нам є чим похвалитися. Ти, дівчино, приїхала в серце України".
 
На будинках —  синьо-жовті прапори, у дворах —  квіти. Вулиці чисті, на узбіччі —  смітники, на дорозі —  пішохідні переходи. У селі є Центр безпеки громадян: пожежники, медики, поліція. Недарма торік Олександро Калинове потрапило до числа 20 найкращих сіл України! 
 
 
 Люди власноруч облаштували автобусну зупинку, витративши на все близько 3 тисяч гривень.
 
Тут жили козаки
 
Про те, що україномовних тут більшість, я чула не раз. Та й офіційні дані це підтверджують. За переписом населення у 2001 році, з 817 мешканців 89,35% вказали рідною саме українську. Як таке можливо на  русифікованому Донбасі?
 
"Тут живуть нащадки переселенців із Харківщини, яких сюди перекинули ще в часи Катерини ІІ, —  розповідає Андрій Тараман, житель села, краєзнавець. —  Тільки подивіться, які прізвища у нас: Сорока, Малюк, Нагірний, Ходотай, Панченко —  всі українські, козацькі! Багато сіл біля Олександро-Калинового теж частково україномовні. У цих краях у давні часи були козацькі поселення, так звані зимівники. Сюди відправляли старих козаків, що вже могли одружуватися. Українська мова —  у нас у крові.
 
Русифікація оминула, бо тут поблизу —  ані великих міст, ані шахт, ані комбінатів, з розбудовою яких навколишні поселення заповнювали переселенці з Росії..."
 
Село об'єднав... трактор
 
"У чому ваш секрет?" —  питаю Андрія Тарамана. "У тракторі! —  усміхається. —  Це реліквія села, якій майже сто років. У часи Другої  світової, коли був наказ від влади забрати всю техніку, наш односелець Іван Баглай сховав цей трактор у лісі, бо знав, що без нього село пропаде.
 
А що був інвалід з дитинства, його не мобілізували. І ось коли всі воювали, він обробляв землю, а селяни сіяли зерно, яке сховали. Так Іван врятував від голоду жінок і дітей не лише з нашого села, а ще й  із сусідніх. Працював цілодобово!"
 
Згодом місцева влада хотіла в районі відкрити музей й вирішила туди забрати трактор. Ще б пак, він —  із 1934-го, цінний експонат. Коли забирали, казали: "Побудуєте свій музей —  віддамо реліквію". Селяни й активізувались. 
 
"Знайшли в селі найстарішу хату, викупили за 1500 гривень —  збирали гроші всім селом. А згодом добилися, щоб нам виділили ще й будівлю поряд. Отам зробили музей, а хату облаштували як окремий експонат", —  каже пан Тараман. І показує на трактор, який тепер красується на постаменті посеред подвір'я музею.
 
 
Сільський музей та його головна окраса - трактор, який свого часу врятував селян від голоду
 
Щаслива колиска
 
Заходимо у стареньку хату, розмальовану квітами. Підлога встелена сіном. Тут є кухня, світлиця, спальня, невеличка комірка. Речі —  ліжко, веретена, стільці, скрині, рушники і Псалтир 1910-х років —  дісталися місцевим ще від прабабусь.
 
"Це місце —  чарівне, а знаєте чому? —  питає чоловік. —  Один майстер зробив для нашої хатини колиску. Сказав: яка дівчина похитає її —  завагітніє. Нам відомо вже про 21 випадок, коли невдовзі після відвідин музею жінки чекали своїх первістків. Одна сім років не могла мати дітей, а тепер —  щаслива мама!"
 
Ідемо до музею. Перед ним —  кам'яна баба. "Її забрали з кургану біля села, —  каже Андрій. —  Торік невідомі його розграбували. Зловмисників золото цікавило, а нас —  історія".
 
У музеї —  побутові речі, техніка, трофейний німецький годинник. В одній із кімнат дітей вчать розкладати намет, сортувати сміття. А в іншій —  зберігають маскувальну сітку, яку пошили з форми кіборгів, українські прапори з передової, портрети загиблих в АТО... Андрій Тараман і сам воював у 2015 —  2016-му. Каже, коли прийшла повістка, навіть думки не було ховатися, бо Україна для нього —  понад усе. 
 
 
Літо під окупацією 
 
У червні —  серпні 2014 року в селі заправляли російські військові. Селяни з жахом згадують ті часи. Одного дня бойовики зірвали український прапор із сільради, порізали  ножем, почепили російський...
 
"Приїхали сюди з автоматами. Частина поховалася в траві, а решта повилазила на дахи, щоби дивитися, чи наші не наступають, —  розповідає Алла Яковлєва. —  Я три ночі очей не могла стулити, так було страшно. У нас тут на постаменті танк старий стояв. Так вони щось там покрутили, залили пальне і вкрали його. Правда, потім танк заглух, і бойовики кинули його неподалік Слов'янська..."
 
"Вони тоді лякали селян, що сюди прийдуть бандерівці, будуть знущатися з нас, —  додає Андрій. —  Один місцевий став комендантом. Уявіть, вчора ще зі всіма на танцях був, а нині вже о 21.00 людей по хатах розганяє! Я це все на відео знімав. Потім виявилося, що я —  у "чорному списку". Понад місяць довелось із родиною переховуватися".
 
Згодом українські військові відвоювали село. Стояли неподалік, біля Донецької траси, і місцеві активно їм допомагали з харчами —  хто воду,  хто млинці, то картоплю носив.
 
"Я навіть із роботи звільнилася, аби було більше часу на допомогу хлопцям, —  розповідає 66-річна Галина Гора, колишня вчителька. —  Дивлюсь же на них, а вони зовсім юні. Картопельку молоду викопала, теж солдатикам завезла,  а ще овочі, фрукти, м'ясо. Також плели маскувальні сітки".
 
Нині до лінії фронту —  кілометрів 15 —  20. 
 
"Чуємо кожен постріл, —  каже пані Галина. —  Починають "фестивалити" з 22.00. Вікна трясуться. Страшно, але дякуємо Богові, що сюди не долітає... Молимося за себе й за тих, які там".
 
"А он у небі вертоліт, —  показує Алла Яковлєва. —  Це для селян знак, що когось із наших хлопців поранили, полетів рятувати. Скільки ж можна?"
 
Кожен другий —  бізнесмен
 
Після того як в Олександро-Калиновому відкрили музей, а історія про трактор розлетілась по всіх околицях, сюди стали їхати туристи.
 
"Спочатку ми не знали, що, куди і як, —  ділиться спогадами Андрій Тараман. —  Ну музей оглянули, а далі туристам що робити? Питають нас: "А де можна молочка купити, яєць, курочку?" Я обдзвонив усіх місцевих —  і вже за годину ледь не базар зібрався. Люди зрозуміли, як на цьому можна заробляти".
 
Перші туристи звернули увагу і на те, що автобусна зупинка —  у жахливому стані. Селяни зібрали гроші, гуртом відремонтували, ще й художницю запросили, щоби намалювала козака Мамая.
 
До слова, неподалік села є чудовий ландшафний парк Клебан-Бик, де чимало червонокнижних тварин, птахів і рослин. А ще —  річка. 
 
"Селяни самі почистили її від мулу й сміття, —  каже Андрій. —  Завезли пісок, зробили пляж. Отак знайшли ще одну цікавинку для людей.
 
До нас стали приїздити з Київщини, Харківщини, шукали ще й нічліг. Спершу люди боялися приймати чужих у своїй хаті, але тепер вже маємо три агрооселі. Ціни демократичні —  від 50 до 100 грн за добу, харчування —  100 гривень".
 
Особливо туристи люблять оселю пані Зосі. Жінка пригощає наливками на травах, влаштовує справжні вечорниці. Годує варениками, пампухами, кулішем.
 
Селяни одягають народні костюми, жартують, співають, розповідать легенди. Цьогоріч село відвідало вже понад 1500 гостей.
 
"Чомусь думають, що тут нема України. А вона є! Приїжджайте гостювати", —  закликає Андрій.
 
 
Родина Андрія Тарамана
 
Душа співає
 
Жителі Олександро-Калинового кажуть, що ніколи не можна опускати рук. Нема грошей —  будуть, сумно —  треба співати і розвеселитись.  Уже декілька років тут є ансамбль "Любава". У ньому —  і дівчата, і 80-річні бабусі.
 
"Маю двічі на тиждень репетиції зі співу, а в неділю-свята —  концерти! Якби не спів і традиції, люди б зневірилися, а так дух села підносимо, —  каже Олена Гуцова, 56-річна жителька села. —  Співаємо народні, давні козацькі пісні. На Івана Купала будуть і вінки плетені, і перестрибування вогнища, і  ворожіння".
 
...Гортаю Книгу відгуків, де туристи діляться враженнями від села. Бачу подяки від французів, німців, канадців, італійців!
         
"Гостей у нас зустрічають жінки —  у народних костюмах, із хлібом, сіллю. Співають: "Зеленеє жито, зелене, хорошії гості у мене..." Туристи вражені таким привітанням! А за спів жіночкам дають по 50 гривень —  теж заробіток", —  усміхається Андрій.
 
На прощання теж залишаю запис у Книзі відгуків, дякуючи за гостину і за те, що розвінчують негативні стереотипи про Донбас такою сильною  любов'ю до України.
 
 
Якщо у Вас не відображаються фото чи відео, перейдіть, будь ласка, до повної версії сайту
 
Головні новини за добу — в нашій щоденній розсилці y Telegram 
 
Юлія ГОЛОДРИГА
Фото автора
 

 

Цікаво? Поділіться з друзями в соціальних мережах:

Y

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть Сtrl + Enter

Реклама


Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише з активним гіперпосиланням на http://www.expres.ua

© ТзОВ "Редакційні системи"

Система Orphus

Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її мишкою і натисніть
Сtrl + Enter